Субота, 21.04.2018, 05:10
Вітаю Вас Гість | RSS

ТЕРНОПІЛЬ РЕЛІГІЙНИЙ

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

РОЗВИТОК РЕЛІГІЙНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ. 25 РОКІВ

В інформаційному агентстві «Главком» в рамках марафону: «Україна: чверть століття незалежності» відбулася прес-конференція на тему: «Досвід і перспективи релігії та церков в сучасній Україні — релігієзнавчий аналіз». Запрошені гості — Людмила Филипович, завідувач відділом історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, Оксана Горкуша і Віта Титаренко, старші наукові співробітники Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ — проаналізували, яким був досвід релігії та Церков в часи незалежності, та які їхні перспективи в сучасній Україні. Запис прес-конференції нижче. Пропонуємо до уваги текст виступу проф. Людмили ФИЛИПОВИЧ.

Поговоримо про те, як релігія і Церква оприсутнювались в житті України та українців ці 25 років, з чим ми підійшли до свого чвертьстолітнього ювілею. Сьогодні 25 років святкує не лише держава. Вона має багато однолітків, і серед Церков, і серед громадських організацій, і серед бізнесових структур, банків, навіть наукових інституцій, зокрема Відділення релігієзнавства, яке хоч було і створене в липні, до 24 серпня, дня проголошення незалежності України, але саме в рік її набуття. Це ж не випадково?

Тому релігієзнавці є не тільки однолітками незалежності, але фактично учасниками, співучасниками постання незалежної України, і не тільки через створення самостійної наукової інституції, через формулювання нової методології і мети наукового дослідження, в даному разі релігії, але й через ідейний вплив на студентство, колег, громадських і релігійних діячів, представників влади і мас-медіа.

Є сенс говорити про результати 25-річного розвитку релігійної сфери в Україні в декількох вимірах:

Індивідуальному, тобто як людина себе відчуває в новій реальності, в цьому новому, відмінному від попередніх комуністичних років, полі свободи совісті, чи вона є вільною у сфері релігії, духовності, чи може обирати і сповідувати без примусу вподобану систему цінностей, чи почувається вільною у демонстрації своєї віри, чи не ховається по підвалах, затишних містечках, возносячи свою славу Богу; чи може проповідувати, вивчати, навчати релігійній науці, молитися, співати релігійних гімнів без щільного закриття вікон і дверей. Чи захищена віруюча людина державою, чи закони, які регулюють функціонування релігії, достатні, щоб забезпечити повну індивідуальну свободу, щоб зродити у людини не страх, а впевненість, самоповагу до свого вибору, до своєї віри, щоб людина не соромилася, будучи свідком Єгови чи греко-католиком, буддистом чи юдеєм, харизматом чи кришнаїтом…

Суспільному, глобальному і локальному:

  • Як Церква (маємо на увазі всі релігійні організації) як спільнота співвірників повернулася в український простір, як вона себе там утверджувала, оприсутнювала, чи відчуває Церква себе частиною цього простору, чи комфортно їй в публічній сфері, чи має Церква свободу, і не тільки віросповідну, але й діяльні сну. Наскільки Закон, що прийнятий 25 років тому, про свободу совісті та релігійні організації забезпечує цю свободу саме церкві як організації, яка діє в певному правовому просторі.
  • Як Церква налагоджувала свої відносини з державо., як вона співпрацює з органами державного управління, з армією, іншими структурами, що визначає характер їх відносин, наскільки вдалося відійти від радянської заборонно-дозвільної, пізніше патроналістської моделі державно-церковних стосунків і започаткувати партнерські взаємини? Чи та законотворчість української держави в сфері свободи совісті розширює права і свободи церкви чи навпаки – звужує, обмежуючи і сфери присутності, і масштаби діяльності, як це сталося з новим федеральним законом в Росії, що врахував поправки Ярової? Чи всі Церкви однаково усвідомлюють свою відповідальність за державні процеси, чи відчувають себе громадянами цієї держави, чи мріють про перебування в рамках іншої чи інших?
  • Які відносини у Церкви з громадянським суспільством, наскільки Церква адекватно себе приймає частиною цього простору, чи хоче бути включеною саме в цей простір, чи сприяє його розвитку, чи знаходиться в опозиції до нього, чи асоціює себе з Україною як незалежною державою, чи любить цю земну батьківщину? Чи стримить до Батьківщини небесної? Як церква присутня в різноманітних сферах суспільства – освітянській, культурній, науковій, міжконфесійній тощо.

Які основні підсумки?

1) Загалом, церкви чесно вибороли право на свою присутність в українському духовному просторі. Яскравим доказом того, що суспільство прийняло Церкву є показник довіри громадян до церкви як соціальної інституції. За останніми опитуваннями Центру Разумкова (2016) таких в Україні 58,6%. Правда, порівнюючи з попередніми роками, коли рівень довіри до Церкви був вищим 72,%% в 2010 році, 65,6% в 2014, можна затурбуватися такою динамікою, але на фоні катастрофічної втрати довіри до інституту президентства чи законодавчої влади, ці показники достатньо оптимістичні.

2) Церква активно включилася до процесу державотворення, причому не як нейтральний спостерігач чи пасивний учасник, а як активний Актор, ініціатор і виконувач багатьох проектів, як гуманітарного, так і соціально-економічного ґатунку. Позиція деяких релігійний лідерів вирізняється потужним державницьким підходом, а виступи деяких з них – більш патріотичні, ніж президента чи політичних діячів.

3) Релігія стала ідентифікаційним маркером українства, про що свідчать відсотки тих, хто визнає себе віруючим. Усвідомлюючи певну похибку самовизнань в сфері релігії, все одно треба визнати, що рівень релігійності українського суспільства досить високий, і ця релігійність чітко корелюється з національністю. Тобто скоріше треба говорити про етнорелігійність. Фактично знак рівності ставимо між українцем і православним Київського патріархату чи греко-католиком, п’ятидесятником, неоязичником, між українським татарином та мусульманством, між українським євреєм та іудеєм. Крім таких звичних національних і державних індикаторів, як мова, культура, політичні преференції, релігія, на відміну від Європи чи Америки, зберігає свою ідентифікаційну роль. Нам, українцям, важить, хто за віросповідністю наш президент, скільки православних чи протестантів серед депутатів ВР, хто з політиків і олігархів підтримує ту чи іншу церкву,

4) В країні реально існує релігійна свобода, яка закріплена не тільки законодавчо, але й гарантується державою, контролюється суспільством, культивується церквами. Переважній більшості церков важливо зберегти статус кво, не роздмухувати міжконфесійні конфлікти. В цілому панує взаємоповага між різними церквами, вдається утримувати толерантність міжконфесійних відносин, відсутня ненависть і непримиренність до інших.

Тепер конкретніше. По ситуації з церквами і релігійними організаціями.

Україна – релігійно плюральна країна. Її релігійне життя завжди вирізнялося багатоманітністю. Навіть в радянські часи тут зареєстровані були 9 релігійних напрямів. Зараз нараховується біля 100 різних конфесій – від таких багаточисельних, як православ’я до поодиноких, як даосизм. Україна здолала московсько-православний монополізм. Крім УПЦ МП, в Україні є Православні Церкви інших юрисдикцій, і саме українські за духом. Тобто православне життя не одноманітне, а тому жодна церква не здатна диктувати свої умови, вимагати підпорядкування своїй церковній структурі. Православні Церкви існують паралельно. Там цікаво змінюється привабливість в очах українців тієї чи іншої Церкви. Тривалий час українці віддавали свої симпатії УПЦ, свідчачи про свою прихильність саме до цієї Церкви. Але опитування останніх років (2014-2016) свідчать про зміни симпатій. Вони тепер на боці КП. Кількість симпатиків КП не говорить по кількість віруючих цієї Церкви, але іншим Церквам є про що подумати.

Свідченням успішного подолання Україною православного монополізму, притаманному російській ситуації, є те, що католики в Україні – це не дозволена православною Церквою на своїй «канонічній території» інша християнська (?) деномінація, а історична повноправна Церква, з якою православні налагоджують братські відносини. Те саме стосується і протестантів. В Україні вони не сприймаються як сектанти, як агенти заходу, як чужерідне, привнесене ззовні релігійне явище. Існуючи тут від часів социніан, а це початок 17 ст., протестанти – природній елемент в релігійному ландшафті України. Їм прийшлося змінювати свою стратегію: від повного неприйняття влади (царської, імперської, радянської) до самовизначення щодо незалежної України. Цей процес не завершився[1]. Але Майдан і війна прискорили ідентифікацію протестантських Церков: тут ти або «за», або «проти» Росії, а значить – дзеркально «проти» або «за» Україну.

Завдяки незалежності Україна вивела з підпілля ряд конфесій, зокрема греко-католицьку і частину протестантських. За 25 років вдалося відродити довоєнну інфраструктуру УГКЦ (дяка перш за все самій Церкві, + державі, яка не заважала, хоч і не завжди), а десь і приростити новими територіями. УГКЦ територіально перейшла на лівий берег Дніпра, а членами Церкви є не тільки західні українці або їхні нащадки, що проживають на сході, але й українці центральних та східних областей за походженням, «по умолчанію» православні. Завдяки державній незалежності УГКЦ за 25 років стрімко наростила втречені структури. Рухаючись програмою розбудови рідної хати, запропоновану митрополитом Андреєм Шептицьким, Церква успішно вписується в сучасну Україну, своєчасно реагуючи на виклики часу, по місцю і обставинам. Наприклад, днями започаткований масштабний інтерактивний проект – «ВІДКРИТА ЦЕРКВА»! Це мультимедійна програма, яка транслюватиметься у прямому ефірі в мережі Facebook, де головний її спікер – Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в он-лайні актуалізуватиме найважливіші теми моменту, відповідатиме на найгостріші питання віруючих і невіруючих.

Є підстави позитивно оцінювати присутність в українському релігійному просторі і католиків, і православних автокефалів, і протестантів, зокрема деяких харизматичних церков, і мусульман, й іудеїв, навіть буддистів та кришнаїтів. У кожної конфесії достойний список добрих справ для народу України, як духовного, так і соціального чи культурного порядку.

Одним словом, Церкви/релігійні організації представлені в релігійному полі України, вони активно виходять в публічну сферу, не бояться ні вузько церковного (ні внутріконфесійного чи внутрірелігійного), ні широкого світського середовища, комфортно відчувають себе в різних соціальних полях. Тут вдається знаки традиція проповідництва, але й підтримка та відкритість люду надихає Церкви на спілкування із суспільством. Церкви ініціюють спілкування з владою, не бояться сказати владі правду. Покритикувати її. Часто перебирають на себе її повноваження, чудово справляючись із державними функціями (напр., модератора між різними соціальними стратами, навіть різними політичними силами, дипломата в створенні міжнародного іміджу Україні тощо).

Церкви в своєму стратегічному мисленні часто випереджають світські аналітичні і стратегічні центри. Так, критично оцінюючи неефективність існуючого суспільного договору в Україні, саме Церкви пропонують кардинально його передивитися і запропонувати новий договір, який базувався не на соціальному розшаруванні і нерівності в українському суспільстві, корупції та феодальній залежності його суб’єктів, а на принципах християнської демократії, на яких збудовані успішні суспільства Європи.

Саме Церкви, через такі міжконфесійні об’єднання, як ВРЦіРО та Біблійне товариство, намагаються зберегти міжконфесійний мир, утвердити міжрелігійне порозуміння. Церквам/релігійним організаціям легше домовитися між собою, дійти згоди по якимсь суспільно значимим питанням, оскільки вони розмовляють між собою однією мовою – мовою віри в Бога. При цьому Церкви не обговорюють питання віри, а зосереджуються на позаконфесійних проблемам. Хоча часто все ще Церкви думають про свій власний, а не сукупно релігійний інтерес. Наприклад, в українській діаспорі існує конкуренція між різними Церквами за віруючих, які в цій ситуації йдуть не до українських католиків чи українських православних, а до російської або грецької, або сербської чи Константинопольської Православної Церкви. Питання про необхідність координації діяльності українських Церков за кордоном поставили учасники Форуму українців (20-21.08.2016). Є позитивний досвід міжконфесійної згоди, напр. в законодавчій сфері стосовно права релігійних організацій засновувати загально освітні школи чи утворювати капеланську службу для українського війська. Хоча і тут не всі проблеми зняті: вас допускають до служіння у війську чи в’язниці при умові, що ви є членом ВРЦіРО, яка перетворилася в закритий клуб і не приймає нових членів.

Взаємодія Церков в Україні в запит громадянського суспільства сформували такий феномен, як громадянська релігія і громадянська Церква, з чим Україна познайомилася під час Майдану. Люди себе не ідентифікували з якоюсь конкретною Церквою, а молилися спільно Богу, і словами загально християнського звернення «Отче наш», «Марія Діво, райдуйся», і своїми словами.

Суттєво змінюється і набуває певної специфікації державно-церковні відносини. По-новому інтерпретується принцип відокремлення держави від Церкви, «від» змінюється на «і», і в такому вигляді Церква і держава постають рівноправними партнерами. Крім того, в свідомості українців держава не синонімізується із суспільством. Тому Церква якщо і відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства, вона сприймається як його органічна частина. Саме тому Церква присутня в різних сферах суспільного життя. І хоче там бути якнайповніше, наймасштабніше. Але поки що не вистачає ресурсу, ні кадрового, ні фінансового. Один священик вимушений виконувати декілька функцій, бути відповідальним за декілька дільниць церковної справи. Це і волонтерство, і капеланство (військове, взничне, медичне, студентське, молодіжне тощо), і виховання, і школа, і госпіталі, і сиротинці. Тобто Церква виконує соціальну роботу, яку належить виконувати державі з її соціальними службами. А крім того, є ще головна діяльність – задоволення ДУХОВНИХ потреб людей, здійснення обрядів, виконання інших релігійних покликань. Тобто Церква виходить за межі своєї суто церковної діяльності, заміщуючи функції світських структур.

Наприклад, Церкви для облегшення умов для свого функціонування мають виступати із законодавчими ініціативами, тобто писати закони і вносити та лобіювати їх у ВР через своїх депутатів. Це стосувалося пільг Церквам на зменшені тарифи по газу і комунальні послуги.

Україна поступово звільняється від радянської системи (а та в свою чергу перебрала традицію симфонії між світською і церковною владою, посиливши її тотальним геноцидом віруючих) відносин між державою і Церквою. Поступово вводиться таке поняття, як партнерство у відносинах з державою, яке розуміється як рівноправність, як незалежність, як справедливість, як відкритість, як відсутність корупції і надання додаткових послуг. Поки що відносини між державою і Церквою базуються не на документі, напр. конкордаті, в якому б були прописані всі умови, права та обов’язки сторін, а на добрій волі, домовленостях, джентельменських словах, особистих симпатіях тощо, що є само по собі непоганим, але має бути додатковим, а не базовим у формалізованих стосунках. А вони такими поки що не є.

Загалом Церква активна в збереженні українських традицій, пам’яток культури, книжок (багато видає сама, вкладає гроші у перевидання антикваріату, популяризує книги духовного змісту). Але через відсутність чітко прописаних правил у майнових і культурозберігаючих відносинах між Церквою і державою з’являються випадки вражаючої дрімучості священиків, які «оновлюють» стародавні фрески та ікони, іконостаси, архітектуру самого храму. Не рідкими є підпал дерев’яних храмів, на місці яких будуються кічеві новобудови. Масовим потоком за кордон прямують старовинні ікони та предмети церковного начиння, рукописні і ранньодруковані релігійній книги тощо. Не звинувачуючи клір у причетності до контрабанди, хіба це не є прикладом їхнього безвідповідального ставлення до пам’яток своєї історії? Хіба не можна забезпечити збереження культурних цінностей на території України, своєї єпархії, парафії?

Церкви включилися у процес виховання молоді. І не тільки недільними школами чи літніми таборами, а й постійним нагадуванням дітям про справжні основи життя, про духовність і віру в Бога, про моральність та етичну поведінка, про любов до України. Бачачи, що система освіти, особливо шкільної, не справляється із формуванням високодуховної особистості, Церква підставила своє плече, запропонувавши школам ведення курсу «Християнська етика». Різні були думки щодо доцільності викладання саме християнської етики, десь читається просто етика, десь конфесійна. Але діти чують слово «релігія», яке наповнено позитивним змістом і пов’язує їх з традицією і культурою свого народу. Церквам вдалося вибороти право на створення загально освітніх навчальних закладів, спонукавши парламент у 2015 році прийняти відповідний закон (№1447).

Саме Церкви, українські за своїм духом, виховують справжніх патріотів, які люблять батьківщину дієво, не на словах. Не Церкви привели українців на Майдани – і в 2004 і 2013 рр. Але вони цілком підтримують протести народу проти несправедливості, корупції, злочинної влади, брехні. Вони пояснюють, що Господь проти насилля, а тому всяк закликають своїх вірних від вбивства, від використання сили, від приниження навіть своїх ворогів. Церкви, відчуваючи свою відповідальність, дуже опікуються моральним станом суспільства. Вони фактично є тим камертоном, за яким визначаємо фальшивість політики наших керманичів, окремих політичних сил. Церкви в особі ВРЦіРО часто звертаються з різними заявами, закликами до народу, політичних лідерів, органів влади, в яких означують больові точки сьогоднішнього стану суспільства.

Суспільство загалом вдячне Церкві за її духовну, соціально орієнтовану, владонезалежницьку, громадянську і патріотичну позицію. Церква справляється із покладеними на неї історією і сучасністю ролями інтегратора, комунікатора, вихователя, творця життєвих смислів і високих цілей для людини, для спільноти, для України. Нині Україна як держава з чвертьстолітньою незалежною історією потребує послідовного подальшого демократичного розвитку. І тут вона покладає на Церкву великі сподівання.

Людмила ФИЛИПОВИЧ

 

Категорія: Мої статті | Додав: АЗИЛЬ (18.09.2016)
Переглядів: 203 | Теги: Тернопіль, підсумки розвитку релігійної сфери, Филипович, релігія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Пошук
Календар
Друзі сайту
АнтиСекта@Тернопіль http://antisekta.ucoz.com/index/0-2 Тернопільський центр допомоги "АЗИЛЬ"http://azil.ucoz.ua
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0