Понеділок, 15.10.2018, 16:27
Вітаю Вас Гість | RSS

ТЕРНОПІЛЬ РЕЛІГІЙНИЙ

Блог

Головна » 2016 » Вересень » 23 » ТАЄМНИЦІ ВАТИКАНУ: "ТОВАРИСТВО ПІЯ"
09:28
ТАЄМНИЦІ ВАТИКАНУ: "ТОВАРИСТВО ПІЯ"

Лігво інтегризму, розвідувальна служба чи нова Інквізиція?

Пропонуємо до уваги 4-й розділ з книги «Нові таємниці Ватикану», присвячений загадковій інституції, яка діяла в Католицькій Церкві у першій третині ХХ ст. Варто зауважити, що саме скандальне Товариство Пія на чолі з його вождем о. Умбертом Беніні стало початком нового фундаменталістського руху в лоні Католицької Церкви ХХ-ХХІ, яке розвинулося у лефевристському розколі та інших подібних інституціях і товариствах, сліди яких поширені також в Україні.

* * *

Навіщо він, сучасний світ, як винаходять ось таку отруту?

Артюр Рембо

Товариство Пія! По сьогоднішній день у Ватикані здригаються від цих слів. Вони означають таємну організацію, яка зародилася у Римі на самому початку ХХ століття, дивну мережу, описану в усіх книжках з історії сучасного папства – від найбільш скандальних романів до найбільш поважних досліджень. Про неї згадують, аби показати, що Католицька Церква іноді застосовувала неприпустимі методи проти своїх ворогів – зовнішніх… і внутрішніх. Її викликають на суд історії, щоб «відбілити» папу Пія Х від найжахливішої розправи над тогочасними «модерністами». Про неї згадують, щоб підтвердити сто разів повторену думку, згідно з якою спецслужби Святого Престолу, як кожен знає, «найкраще поінформовані у світі».

Вигадка? Шаблон? Легенда? А може болісна таємниця, про яку Церква умисне зберігає гробову мовчанку? Згадати про Товариство Пія означає оживити старі історії, де сновигають привиди Інквізиції, підозрілі монсеньйори, таємні агенти з колоратками, ревні донощики, де можна побачити зіпсовані кар’єри, запечатані конверти, валізи з грошовими купюрами й цілі зібрання шпигунських романів…

Таємничий Умберто Беніні

Справжня назва Товариства Пія – Sodalitium Pianum. Втаємничені особи кажуть також «SP». За цим знаком криється напівпідпільна «кантора» під керівництвом одного прелата, монсеньйора Беніні, який організував дивовижну мережу її осередків у Європі – Париж, Відень, Мілан, Фрібург і т. д., – здатну завдавати страху дипломатам, професорам університетів, теологам і навіть деяким архиєпископам. Дивна ця організація, наполовину інформаційне агентство, наполовину франкмасонство; іноді вона наводила на думку, що глава Товариства Пія має більший вплив, ніж сам папа…

Умберто БенініДивною постаттю був і цей Умберто Беніні! Він народився у Перуджі (Умбрія) у березні 1862 року в убогій сім’ї, де був найстаршим з п’яти дітей. Він не вирізнявся вродою, а на додаток страждав від заїкання, якого ніколи так і не зміг позбутися. Маючи неабиякі розумові здібності, він вступив у дієцезіяльну семінарію. Отримавши єрейські свячення у віці 22 років – для цього йому потрібна була вікова диспенза, – він стає викладачем історії. Отець Умберто мав красивий почерк, чудово володів словом і вмів переконувати. Через три роки, у 1887 році, задіяний у декількох католицьких рухах у Перуджі, він заснував невеликий бюлетень «Il Piccolo Monitore». Це була перша газета з довгої серії різних часописів, відвертим чи прихованим девізом яких будуть такі слова: «Завжди за папу і з папою!»

Після того, як Лев ХІІІ опублікував у 1891 році енцикліку «Rerum Novarum», цей молодий освічений і надзвичайно активний священик засновує перший «суспільний» католицький журнал «Rassegna sociale». У той час тривала велика дискусія щодо того, чи католики можуть і чи повинні втручатися у політику. Коли у 1870 році італійські націоналісти захопили Рим, папа Пій ІХ встановив для своїх вірних знамените правило non expedit, яке забороняло їм «обирати і бути обраними» («Nè eletti, nè elettori»). Для держави – суто політичне поле, для Церкви – поле «католицької діяльности». У 1890-х роках, за часів Лева ХІІІ, це питання загострилося і викликало запеклі дебати. Для Беніні не було жодних сумнівів: католик повинен діяти і не вагатися у боротьбі за свою Церкву і за свого папу! Оскільки шлях політичної боротьби був закритий для італійських вірних, він став на шлях боротьби «соціяльної». І то з незвичайним запалом.

Слід сказати, що перші роки ХХ століття були сприятливим часом для таких сміливців. На європейській арені старий папа Лев ХІІІ вів запеклі бої, аби знову надати Церкві значущости у світі. В Італії неврегульованість набридливого «римського питання» дозволила йому бути дуже активним «в’язнем Ватикану»; цей його статус ділив усе суспільство на «білих» (прихильників папи) і «чорних» (вороже налаштованих до Церкви). У Франції, де «об’єднання» з Республікою, яке проповідував папа у 1892 році, не дало очікуваних результатів, Ватикан дискредитували чимало ієрархів Католицької Церкви, які відчували ностальгію за монархією, а ще більше радикали при владі, які дуже прагнули раз і назавжди відокремити Церкву від держави. У Німеччині Культуркампф, цей жорстокий наступ, розпочатий Бісмарком на Католицьку Церкву, залишив глибокі сліди. Відтепер уся Європа була поділена на тих, які виступали проти папи, і тих, які його захищали. У цій ситуації дуже непросто було зберігати нейтралітет…

У самій Церкві тривала інша битва відтоді, як Пій ІХ опублікував у 1864 році свій знаменитий «Силабус», справжнє оголошення війни сучасному світу, його інтелектуальній єресі, політичній агресії та відхиленню від моральних норм. Через пів століття після публікації цього тексту лібералізм залишався завзятим ворогом офіційної Церкви, натомість «соціялізм», що бурхливо розвивався, не викликав підстав для хвилювання папи та єпископів. Отож, поділ між католиками не був чітким: у самій інституції появилися течії, котрі виступали за перемовини з модернізмом, закликали Церкву прийняти виклики часу, симпатизували соціялізму чи домовлялися з лібералами, розпочинаючи нескінченні полеміки, різкі виключення та засудження.

Надто легко було б описати тогочасну Церкву поділеною між «консерваторами», які залишалися вірними «Силабусу», та «прогресистськими» прихильниками відкритости на світ. Це було б надто спрощено, надто узагальнено! У цій боротьбі за вплив і в цьому інтелектуальному поєдинку важко було розібратися хто за кого: якийсь журналіст, що закликав до кінця бути вірним соціялізму, цілком міг це чинити в ім’я вірности папі римському; а якийсь борець за християнську демократію, яка робила свої перші кроки, міг піти цим шляхом в ім’я «інтегрального» католицизму! Та чи сам Лев ХІІІ своєю енциклікою «Rerum novarum» не проголосив тогочасним католикам «соціяльну доктрину», яка, звісно, дозволяла їм змагатися із соціялістичними тезами, але насамперед утверджувати свою політичну й історичну ідентичність? Якщо Церква пропонувала конкретні розв’язки для стрімкого економічного й соціяльного розвитку світських суспільств, то чи не тому, що жалкувала за епохою своєї світської влади?

Переслідування внутрішніх ворогів

Саме тому абат Беніні, один з найзавзятіших поборників цієї ідеологічної, теологічної і пасторальної війни, був, буквально кажучи, на нікого несхожий. Генеральний секретар Італійської комуністичної партії Антоніо Ґрамші опише його як «людину великих теоретичних та практичних можливостей і неймовірної активности», тоді як викладач Римського університету з виразною католицькою позицією Ернесто Буонаюті вважатиме його «цинічним, безжалісним, непримиримим ляльководом антимодерністської кампанії» – світ перевернувся!

У травні 1893 року невгамовний Беніні став головним редактором часопису«Eco d’Italia» у Генуї. Йому був лише 31 рік. Достеменно невідомо, чому він покинув Перуджу, це спокійне місто, мабуть, його надмірна войовничість була там не дуже доречна. З пером у руці він запекло боровся проти ворогів папи. Святіший Отче, остерігайтеся праворуч, Святіший Отче, остерігайтеся ліворуч! Беніні безперестанку виявляв «слабкі місця», крізь які Сатана вривався у Церкву, змовившись з численними «ворогами із середини».

У Римі його зустрічаємо в 1895 році на посаді скромного «асистента» у Ватиканській бібліотеці. Чому він покинув Геную? Ще одна таємниця. Чи то йому не сиділося на місці, чи він був жертвою свого важкого характеру? Може, йому було надто тісно у провінції? А може, він розсварився зі своїм архиєпископом, преосвященним Реджіо, який вороже ставився до його бурхливого екстремізму? Треба сказати, що Беніні казав усе, як є, коли відкрито називав місцевих священиків «м’якотілими», навіть «канцелярськими посіпаками», запопадливими як «богомільниці й старі панни»!

У Ватиканській бібліотеці він сортував книжки. Це не надто почесне завдання задовольнить його ненадовго. У 1900 році, крім основної роботи, він співпрацює зі щоденною газетою консервативного спрямування «La Voce della Verita», директором якої він незабаром стане. І ось він знову у своїй стихії: захищає апостольську і римську «правду» від решти світу, ось його хрестовий похід! Проте в жовтні 1904 року з невідомих причин він пішов у відставку. Може, поступився тискові Курії, коли новий папа Пій Х, обраний за рік до цього, заохочував католиків виявляти стриманість у відносинах зі світською державою? Це залишається таємницею.

У Римі Беніні нав’язав контакти. У вересні 1904 року його прийняли звичайним писарем у Конгрегацію у справах пропаганди віри, на чолі якої стояв кардинал Ґоті. Ця нічим непримітна і спокійна посада дозволила йому завершити роботу над першим томом своєї амбітної праці «Соціяльна історія Церкви», яка не викликала захоплення у його колег-істориків, і від цього у нього залишиться неприємний осад.

Відтепер абат Беніні належав до Римської дієцезії, де його вже починали впізнавати. Співрозмовники описували його залежно від конкретного випадку, як «дуже непривітного», «безкомпромісного і запального», «зі стриманим і посереднім розумом», але також як і «чудового викладача», «дуже поважного історика» й «дуже проникливого, дуже розсудливого»! Кардинал Бодріяр, ректор Католицького Університету в Парижі, прийняв його, але зізнався у своєму «Щоденнику», що остерігався цього «фанатика». Два інші паризькі хронікери змальовують його контрастний портрет так: «Цей чоловік, очі якого сяють розумом, хитрістю й цікавістю […], є огрядним кругленьким паном, схожим на кулю; він носить золоті окуляри, сам надзвичайно товстий, заїкається і крутиться у надто глибокому для нього фотелі як чорт у кропильниці. […] За його окулярами, опасистістю і вульгарністю ховається неабиякий розум!»

«Від нього всього можна сподіватися»

26 травня 1906 року Беніні був призначений майбутнім кардиналом Ґаспарі помічником секретаря Конгрегації надзвичайних церковних справ. Ґаспарі, який згодом глибоко у цьому розкається, так оправдовувався у своїх «Спогадах»: «Він був надзвичайно розумним, мав добру пам’ять, достатньо добре володів мовами, був наполегливим у роботі…». Йшлося про важливу посаду, яка координує, зокрема, діяльність усіх нунціятур. Чимало прелатів і фахівців з церковних справ були здивовані, навіть приголомшені, цим незвичним призначенням, проте у Римі не звикли критикувати внутрішні призначення.

Через два роки, в результаті важливої реформи Курії, авторитетну Конгрегацію з надзвичайних церковних справ було приєднано до Державного Секретаріяту. Помічник секретаря конгрегації за протоколом став п’ятою особою Святого Престолу! Відтепер Беніні мав право брати учать у дуже поважних візитах і мав доступ до найбільш конфіденційної інформації. Він спілкувався з найталановитішими кардиналами і єпископами свого часу, починаючи від молодого й блискучого державного секретаря, кардинала Мері дель Валя, чи його помічника, заступника дела К’єзи, майбутнього Бенедикта XV. Він часто зустрічався з Пієм Х, якого по-справжньому боготворив. У 1907 році енцикліка«Pascendi Dominici Gregis», у якій новий папа гостро засудив «модернізм», утвердила Беніні у його особистій позиції: він «тримався правильної лінії».

Проте його нестримне сходження по кар’єрній драбині не допомогло йому стати дипломатом. Навіть навпаки. Нездатний приховати свої крайні думки, він дратував багатьох прелатів. «Беніні був надто запальним, щоб бути кар’єристом», – вважає історик Еміль Пуля. «Якби він був більш гнучким, то став би кардиналом!» Та Курія ставилася суворо до прозелітів і підбурювачів. Повсюди в кулуарах собору Святого Петра засуджували його «цинічний скептицизм», «войовниче й бюрократичне бачення», згідно з яким його сучасники «заслуговують лише на Інквізицію». Один кардинал, що його недолюблював, якось признався своєму колезі:

– Від нього всього можна сподіватися!

7 березня 1911 року відбулася несподівана розв’язка: уважні читачі«L’Osservatore Romano» побачили у рубриці про призначення Курії, що Беніні був усунений з посади. Точніше, він був призначений «апостольським протонотарем», що означало те саме. Таке раптове «просунення» на останній пост у його кар’єрі у віці 49 років означало, що він залишиться монсеньйором, але ніколи не стане ані кардиналом, ані навіть єпископом. Це був повний провал. Іронія історії: ті самі уважні читачі «L’Osservatore Romano» довідалися двома лінійками нижче, що місце монсеньйора Беніні зайняв один з його близьких співробітників, якийсь Евдженіо Пачелі. Звичайно, тоді ніхто й уявити не міг, що через двадцять вісім років він стане папою Пієм ХІІ.

Чи це було звичайне усунення? Жорстоке виключення? А може, остаточна немилість? Чи тактична маніпуляція? Ще одна таємниця. Архіви про це мовчать. І знову справжній мотив цього замаскованого звільнення невідомий, тим більше таємничого, що Беніні нібито залишався на місці, продовжував приходити у Ватикан і покидати його, хоч, мабуть, ніхто вже там його не терпів.

Переглядів: 96 | Додав: АЗИЛЬ | Теги: Тернопіль, Римо-католицізм, Ватикан, Пій, папа, релігія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Меню сайту
Форма входу
Пошук
Календар
Друзі сайту
АнтиСекта@Тернопіль http://antisekta.ucoz.com/index/0-2 Тернопільський центр допомоги "АЗИЛЬ"http://azil.ucoz.ua
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0